...А ДАВАЙ ПРО ПСИХОТЕРАПІЮ.

АХТУНГ/ACHTUNG
останній рік мого життя проходив під знаком перемін у внутрішньому порядку речей, речей, які становлять те що ми звикли називати світоглядом. гарне слово але втратило свою суть. вичерпалась його здатність резонувати з внутрішніми силами, з людським єством коли хочете. а може то не воно а ми втратили ту здатність… так от, порядок речей змінився. думаю не тільки про перестановку доданків тут ідеться. перетасовані карти повитворювали нові сукупності а ті в свою чергу спричинили потоки цілком не знаних до сі потреб. от ці потреби і привели мене сюди. в цю точку. до цього тексту. компютерний клуб «Ахтунг» ( здається якось так ) у Ворохті. сиджу в інеті розсилаючи запрошення на сьогоднішню зустріч, як завжди людно. навіть невеличку чергу довелось вистояти заки мене посадили. часу година. і от десь на середині того процесу ( відсилання повідомлень ) я повертаю голову у ліво, почувши якусь репліку яка мене відволікла і бачу обличчя малого пацана. років йому з десять. думки про дітей останніми днями мене доволі часто постигають і тому, глянувши на малого відразу поринаю у цю тему. розумію одне з того що бачу — пацан не живе. грає у якусь там гру щось там його займає, перемовляється з сусідами по моніторах, та все це як «порожній звук» ( одна письменниця придумала, сильно як на мене, сказано ). бачу його очі які звернені від цього світу, він говорить до хлопців але їх не завважує, просто не бачить. весь у собі. або навіть і не в собі а десь уже не тут. і це ще страшніше. раптом розумію що це не тільки з ним, що всі навколо у тому самому бовтаються. і я пречудово знаю що справа тут не у компютерних іграх як то всі звикли тепер пояснювати. ні! це — страх перед тим щоб визнати себе чогось вартим. вартим бути сенсом того що відбувається довкола. страх бути. і це з такого вже віку! просто нема коли і зачепитись за свою дитячу справжність. думаю: що так нагло виперає нас на манівці нежиття? невже ми над цим не владні? малому нічо не сказавши, плачу адміністратору і виходжу на вулицю.