тим, хто шарить в позитивці
1.Психологічне консультування як послуга та як професія. Цілі та задачі психологічного консультування. Етика психологічного консультування.
Кілька думок виникло у мене, читаючи матеріали, що нам призначені для самостійного опрацювання ( та й, очевидно, в поміч ). Гадаю, шоб говорити про психологічне консультування потрібно зазначити грані цього процесу. Важливим тут є розуміння визначальної ролі вербального контакту. Хотілося б, звичайно, не упустити й інших його сторін, але це уже викликає певні труднощі, адже, скажімо, емоційний, чи то пак, чуттєвий (не знаю як краще сказати) фон консультації не так то просто виразити (адекватно) засобами мови. От і залишається перебувати у площині змісту консультування та того, як засобами мови відбувається вплив на клієнта (мова тут є широкого змісту поняттям). Що ж таке послуга? А, зокрема, психотерапевтична (консультативна). Коли вдатись до логічного аналізу у площині значень, то корінь слова “послуга” — “слуг”. Отже: СЛУЖИТИ. Послужити комусь/чомусь, тобто віддати свою волю на його розсуд-розпоряд. Гадаю, шо коли говоримо ”послуга психологічного консультування”, то маємо на увазі трохи інший відтінок цього ”послуга”. Адже консультант як той, що веде процес, не має права на підпорядкування своєї волі клієнту, якому послуговує. Отож, консультування більше скидається на взаємодію, спрямовану на певну ціль (далі я вказую на деякі розбіжності у векторах притаманних клієнт-консультантській парі). /Текст, шо розміщений вище, був написаний до 8.04.2010, тому у ньому не враховано результат дискусії, що відбулась у мене з нашим динамічним тренером. Отож, дозволю собі декілька ремарок у світлі теперішнього бачення проблеми./ Виходячи з тези “консультант нікого нікуди не веде“, яка була вжита як аргумент у згаданій дискусії, хочу зачепити ще одну проблему, яка стосується не с-так служіння (а чи не-служіння), як семантики самого процесу консультування. У мене по прочитанню цього “консультант нікого нікуди не веде” виникло питання: а що ж, власне, робить консультант? З усім згідний: і з тим, що консультант є “тут і зара для клієнта“, і з його позиціонуванням як того-що-допомагає, також що він не повинен “втручатись”, та тільки от в цьому “ служити ” є щось таке, що викликає збій. Розглянемо процес горизонтального консультування в методі позитивної психотерапії з позиції тенденцій консультанта. Окреслюючи скаргу, консультант використовує уточнюючі питання і цим впливає на подальший хід процесу. Ставлячи їх, консультант виявляє основну суть теми, що постала перед клієнтом. На всіх етапах консультації проявляється директивність консультанта. Також ми говоримо: “ведення по процесу”… Отож, є достатньо підстав вважати консультанта свого роду “ведучим”. Клієнт-центр. терапія ( С. Rogers ). Цікавий у цьому контексті є пункт третій цієї Роджерсівської концепції, де йдеться про те, що “каждая личность имеет право выбирать ценности и цели, принимать самостоятельные решения”. Подаю у російському варіанті, бо при перекладі на українську мову виникають певні понятійні неточності, що потребують до себе окремих коментарів (та й взагалі робити вторинні переклади — справа невдячна). “Личность” є “особистість” чи “Личность” є “персона”? В архетипической психологии одежда может олицетворять внешнее присутствие. Персона – это маска, которую человек показывает миру. Она многое скрывает. Скрыв душу под удачными накладками и личинами, и мужчина, и женщина могут явить миру почти совершенную персону, почти совершенный фасад (Кларисса Пинкола Эстес “Бегущая с волками” / женский архетип в мифах и сказаниях / переклад Т.Науменко) Запропонована М.Кашубою градація, за якою виявляють-ся три рівні презентації людини у світі (індивід, особистість, персона), розмежовуючи два останні, стверджує, що персона — це людина-воля-обов'язок-суспільство. Тому при виборі варіанту перекладу виникає різома семантичних наслідків умовиводів. Кочюнас говорить: “консультирование способствует развитию личности”. Те саме поняття — та сама проблема. Ця особистість-персона (за Кашубою) у процесі консультування є “неповноцінною” (інакше їй не було б потрібне консультування). Може я тут занадто квапно вставив це “ неповноцінною”, адже хто таке видів говорити на Людську особистість, то ж у знак примирення з науковим дискурсом даю уривок з вірша О.Забужко, що може трішки прояснить те, що я хтів сказати: Я не хвора — я тільки підбита ( маленький надлім Попід тиском у сто атмосфер од безвиході буднів )! /із циклу “З лікарняного щоденника”/ Тому якшо й не “неповноцінна“, то все ж “підбита“, звертаючись про допомогу, вона втрачає інтенційнісь у темі, що викликала проблему, і користується консультантовою пропозицією. Отож, повертаючись до тези Роджерса (нагадаю: “каждая личность имеет право выбирать ценности и цели, принимать самостоятельные решения”), хочу прописати кілька думок крізь призму вищесказаного. Відверто кажучи, хотілося б просто фрагментувати поняття “особистість-персона-...”, так би мовити уникнути понятійної плутанини. Мені тут ідеться про чітке розуміння того, що “особистість-персона-...” має minimum дві грані: особистість-… соціальний конструкт та особистість-… сутність. З таким розмежуванням стає зрозумілим те, що консультант має до діла з особистістю-соціальним-конструктом, але вплив та комунікація консультанта при вербальній взаємодії (мова- соцпродукт) відбуваються також через неї. То ж дана теза Роджерса правомірна тільки для випадку, коли під “личность” розуміти той другий варіант (особистість-… сутність). Тут проступає ще один вельми цікавий напрямок дослідження. Він полягає в тому аби зрозуміти і проаналізувати яким чином окремі фрагменти структури “особистість-персона-...” взаємодіють між собою. Бо тільки таким чином можна говорити про правдиву психотерапевтичну теорію. Гадаю, не зайвим було б і з'ясувати, що ж означає така взаємодія клієнта і консультанта? І що ще цікавіше: за що у процесі можна приймати консультантову діяльність? Перейдемо до консультант-теми тепер уже в розрізі професійної діяльности. Психологічне консультування як професія передбачає систематичну роботу з використанням консультативної практики. Тому головним у темі має бути питання ефективности консультування. Питання задоволеності клієнта є не менш важливим, адже поняття “професія” має соціальну детермінацію з функцією на підтримку суспільного організму, проте коли ми говоримо про задоволеність клієнта, то зачіпаємо сферу його цінностей, що у процесі консультування (чим він триваліший, тим більше) має здатність, коли не змінюватись в цілому, то набувати нових обрисів, і тому критерій “задоволеності” є достатньо пливкий. Ефективність консультування залежить від рівня самопізнання консультанта в ряді з його професійними навиками та досвідом роботи (про це пише Кочюнас і з цим не можна не погодитись). Цікаво, що самопізнання є таким собі паралельним процесом, що супроводжує власне-вирішення конфліктів. З цього стає зрозуміло, що професійність консультанта, в першу чергу, залежить від його самопізнання, а вже потім на неї впливає вирішеність конфліктів. Висновком тут є необхідність доброго усвідомлення своїх внутрішніх данностей, що стає запорукою ефективності консультативної взаємодії. Вельми цікавий момент, що безумовно потребує окремого розгляду, заторкнутий Кочюнасом у його монографії «Основи психологічного консультування», провокує на дискусію з сучасною психотерапевтичною думкою. Йдеться про невідповідність цілей, які переслідує клієнт, цілям консультанта, або тому, що консультант може запропонувати. У Кочюнаса проблема висвітлюється таким чином, ніби в кінцевому варіанті клієнт з консультантом обов'язково дійдуть спільної позиції через ту обставину, що клієнт просто не зовсім чітко собі уявляє чого власне він хоче від консультування. А консультанту залишається лише перекласти всю відповідальність на клієнта і справа зроблена. Хотілося б ще раз застановитись над процесом консультування, дивлячись зі сторони доцільності вибраного вектору. При такому огляді стає зрозуміло, що консультування може розвиватись по двох сценаріях, в залежності від того на якому рівні усвідомлення перебуває клієнт. Якщо цілі клієнта «правильні», то консультант йде на зелене світло. У противному разі клієнта доводиться переконувати у «правильності» пропонованого йому варіанту, і далі по накатаній дорозі. Створюється враження, що консультування уже в своїй суті містить ту складову, яка ідеологічно засуджується. Сформулюю її як втручання консультанта в суверенність клієнта. Безумовно таке «втручання» є корисним з огляду на кращу соціалізацію клієнта. Можна було б знайти ще з десяток виправдовуючих аргументів і висвітлити проблему зі зворотньої сторони, але таке розростання обсягу, гадаю, не буде виправданим, і тому додам тільки, що усвідомлення всіх проблемних зон досліджуваної теми сприятиме її кращому осмисленню. Коли ми говоримо про етичні принципи консультування, то виникає доволі багато полемічних питань. Отож не буду притримуватись жодної з існуючих позицій, а спробую внести, принаймні на мою думку, хоч якусь ясність. Розглянемо основні етичні установки: • Усвідомленість клієнтом його рішення про ініціалізацію консультування. • Конфіденційність. • Консультування близьких. • Сексуальні стосунки з клієнтом. Деякі завваги щодо етики усвідомленості клієнтом цілей та завдань консультування. Розмова з клієнтом про майбунтій процес. Окреслення основних базових установок, якими послуговується консультант. Обговорення сфери етичного в консультуванні. Все це потрібні акти на початку роботи. Важливо розуміти також їх обмеженість (а то й формальність). Щоб не вдаватись до трудного аналізу, спробую навести аналогію зі сфери, яка близька мені по духу. Уже доволі тривалий період між музикантами-практиками і музикантами-теоретиками йде неофіційна війна стосовно того, хто правий, і в кого є легітимніші позиції. Направду, коли говорити про музику, виникає відчуття ніби працює патологоанатом. А музика тут виступає об?єктом дослідження. Десь такий ефект, якби перед концертом розповіли що будуть грати (так воно і відбувається, правда тут, як і в усіх аналогіях, є одна погрішність: музиканти-меломани знають музику яку йдуть слухати, а от клієнти, можливо, вперше користуються подібного роду послугою). Звичайно, такий анонс потрібний, але про рівень його інформативності слід судити з наведеного прикладу. “Конфіденційність закінчується там, де починається загроза чиємусь життю” — то кому ж допомагати? Клієнту чи правоохоронним органам? Питання не такі прості як видастся на перший погляд. І справа тут навіть не в індивідуальних преференціях консультанта. У філософському контексті проблема виглядає як така, що зачіпає соціальний устрій і претендує на право його перекроєння. Що я маю на увазі?.. Екзистенціалісти, безумовно б, віддали перевагу варіанту збереження таємниці. Та якшо задуматись над причиною виникнення антагонізму, то з невеликим інтелектуальним зусиллям, можна добачити її корінь у одвічній боротьбі соціального і індивідуального. Гадаю, консенсус можливий тільки за умови, коли суспільний устрій стане фракталом індивідуальному. Щодо консультування близьких (аж до секс-партнерства), то вирішення питання напряму детермінується етичним кодексом. Тож апелювати можна хіба до його правомірности.
Кілька думок виникло у мене, читаючи матеріали, що нам призначені для самостійного опрацювання ( та й, очевидно, в поміч ). Гадаю, шоб говорити про психологічне консультування потрібно зазначити грані цього процесу. Важливим тут є розуміння визначальної ролі вербального контакту. Хотілося б, звичайно, не упустити й інших його сторін, але це уже викликає певні труднощі, адже, скажімо, емоційний, чи то пак, чуттєвий (не знаю як краще сказати) фон консультації не так то просто виразити (адекватно) засобами мови. От і залишається перебувати у площині змісту консультування та того, як засобами мови відбувається вплив на клієнта (мова тут є широкого змісту поняттям). Що ж таке послуга? А, зокрема, психотерапевтична (консультативна). Коли вдатись до логічного аналізу у площині значень, то корінь слова “послуга” — “слуг”. Отже: СЛУЖИТИ. Послужити комусь/чомусь, тобто віддати свою волю на його розсуд-розпоряд. Гадаю, шо коли говоримо ”послуга психологічного консультування”, то маємо на увазі трохи інший відтінок цього ”послуга”. Адже консультант як той, що веде процес, не має права на підпорядкування своєї волі клієнту, якому послуговує. Отож, консультування більше скидається на взаємодію, спрямовану на певну ціль (далі я вказую на деякі розбіжності у векторах притаманних клієнт-консультантській парі). /Текст, шо розміщений вище, був написаний до 8.04.2010, тому у ньому не враховано результат дискусії, що відбулась у мене з нашим динамічним тренером. Отож, дозволю собі декілька ремарок у світлі теперішнього бачення проблеми./ Виходячи з тези “консультант нікого нікуди не веде“, яка була вжита як аргумент у згаданій дискусії, хочу зачепити ще одну проблему, яка стосується не с-так служіння (а чи не-служіння), як семантики самого процесу консультування. У мене по прочитанню цього “консультант нікого нікуди не веде” виникло питання: а що ж, власне, робить консультант? З усім згідний: і з тим, що консультант є “тут і зара для клієнта“, і з його позиціонуванням як того-що-допомагає, також що він не повинен “втручатись”, та тільки от в цьому “ служити ” є щось таке, що викликає збій. Розглянемо процес горизонтального консультування в методі позитивної психотерапії з позиції тенденцій консультанта. Окреслюючи скаргу, консультант використовує уточнюючі питання і цим впливає на подальший хід процесу. Ставлячи їх, консультант виявляє основну суть теми, що постала перед клієнтом. На всіх етапах консультації проявляється директивність консультанта. Також ми говоримо: “ведення по процесу”… Отож, є достатньо підстав вважати консультанта свого роду “ведучим”. Клієнт-центр. терапія ( С. Rogers ). Цікавий у цьому контексті є пункт третій цієї Роджерсівської концепції, де йдеться про те, що “каждая личность имеет право выбирать ценности и цели, принимать самостоятельные решения”. Подаю у російському варіанті, бо при перекладі на українську мову виникають певні понятійні неточності, що потребують до себе окремих коментарів (та й взагалі робити вторинні переклади — справа невдячна). “Личность” є “особистість” чи “Личность” є “персона”? В архетипической психологии одежда может олицетворять внешнее присутствие. Персона – это маска, которую человек показывает миру. Она многое скрывает. Скрыв душу под удачными накладками и личинами, и мужчина, и женщина могут явить миру почти совершенную персону, почти совершенный фасад (Кларисса Пинкола Эстес “Бегущая с волками” / женский архетип в мифах и сказаниях / переклад Т.Науменко) Запропонована М.Кашубою градація, за якою виявляють-ся три рівні презентації людини у світі (індивід, особистість, персона), розмежовуючи два останні, стверджує, що персона — це людина-воля-обов'язок-суспільство. Тому при виборі варіанту перекладу виникає різома семантичних наслідків умовиводів. Кочюнас говорить: “консультирование способствует развитию личности”. Те саме поняття — та сама проблема. Ця особистість-персона (за Кашубою) у процесі консультування є “неповноцінною” (інакше їй не було б потрібне консультування). Може я тут занадто квапно вставив це “ неповноцінною”, адже хто таке видів говорити на Людську особистість, то ж у знак примирення з науковим дискурсом даю уривок з вірша О.Забужко, що може трішки прояснить те, що я хтів сказати: Я не хвора — я тільки підбита ( маленький надлім Попід тиском у сто атмосфер од безвиході буднів )! /із циклу “З лікарняного щоденника”/ Тому якшо й не “неповноцінна“, то все ж “підбита“, звертаючись про допомогу, вона втрачає інтенційнісь у темі, що викликала проблему, і користується консультантовою пропозицією. Отож, повертаючись до тези Роджерса (нагадаю: “каждая личность имеет право выбирать ценности и цели, принимать самостоятельные решения”), хочу прописати кілька думок крізь призму вищесказаного. Відверто кажучи, хотілося б просто фрагментувати поняття “особистість-персона-...”, так би мовити уникнути понятійної плутанини. Мені тут ідеться про чітке розуміння того, що “особистість-персона-...” має minimum дві грані: особистість-… соціальний конструкт та особистість-… сутність. З таким розмежуванням стає зрозумілим те, що консультант має до діла з особистістю-соціальним-конструктом, але вплив та комунікація консультанта при вербальній взаємодії (мова- соцпродукт) відбуваються також через неї. То ж дана теза Роджерса правомірна тільки для випадку, коли під “личность” розуміти той другий варіант (особистість-… сутність). Тут проступає ще один вельми цікавий напрямок дослідження. Він полягає в тому аби зрозуміти і проаналізувати яким чином окремі фрагменти структури “особистість-персона-...” взаємодіють між собою. Бо тільки таким чином можна говорити про правдиву психотерапевтичну теорію. Гадаю, не зайвим було б і з'ясувати, що ж означає така взаємодія клієнта і консультанта? І що ще цікавіше: за що у процесі можна приймати консультантову діяльність? Перейдемо до консультант-теми тепер уже в розрізі професійної діяльности. Психологічне консультування як професія передбачає систематичну роботу з використанням консультативної практики. Тому головним у темі має бути питання ефективности консультування. Питання задоволеності клієнта є не менш важливим, адже поняття “професія” має соціальну детермінацію з функцією на підтримку суспільного організму, проте коли ми говоримо про задоволеність клієнта, то зачіпаємо сферу його цінностей, що у процесі консультування (чим він триваліший, тим більше) має здатність, коли не змінюватись в цілому, то набувати нових обрисів, і тому критерій “задоволеності” є достатньо пливкий. Ефективність консультування залежить від рівня самопізнання консультанта в ряді з його професійними навиками та досвідом роботи (про це пише Кочюнас і з цим не можна не погодитись). Цікаво, що самопізнання є таким собі паралельним процесом, що супроводжує власне-вирішення конфліктів. З цього стає зрозуміло, що професійність консультанта, в першу чергу, залежить від його самопізнання, а вже потім на неї впливає вирішеність конфліктів. Висновком тут є необхідність доброго усвідомлення своїх внутрішніх данностей, що стає запорукою ефективності консультативної взаємодії. Вельми цікавий момент, що безумовно потребує окремого розгляду, заторкнутий Кочюнасом у його монографії «Основи психологічного консультування», провокує на дискусію з сучасною психотерапевтичною думкою. Йдеться про невідповідність цілей, які переслідує клієнт, цілям консультанта, або тому, що консультант може запропонувати. У Кочюнаса проблема висвітлюється таким чином, ніби в кінцевому варіанті клієнт з консультантом обов'язково дійдуть спільної позиції через ту обставину, що клієнт просто не зовсім чітко собі уявляє чого власне він хоче від консультування. А консультанту залишається лише перекласти всю відповідальність на клієнта і справа зроблена. Хотілося б ще раз застановитись над процесом консультування, дивлячись зі сторони доцільності вибраного вектору. При такому огляді стає зрозуміло, що консультування може розвиватись по двох сценаріях, в залежності від того на якому рівні усвідомлення перебуває клієнт. Якщо цілі клієнта «правильні», то консультант йде на зелене світло. У противному разі клієнта доводиться переконувати у «правильності» пропонованого йому варіанту, і далі по накатаній дорозі. Створюється враження, що консультування уже в своїй суті містить ту складову, яка ідеологічно засуджується. Сформулюю її як втручання консультанта в суверенність клієнта. Безумовно таке «втручання» є корисним з огляду на кращу соціалізацію клієнта. Можна було б знайти ще з десяток виправдовуючих аргументів і висвітлити проблему зі зворотньої сторони, але таке розростання обсягу, гадаю, не буде виправданим, і тому додам тільки, що усвідомлення всіх проблемних зон досліджуваної теми сприятиме її кращому осмисленню. Коли ми говоримо про етичні принципи консультування, то виникає доволі багато полемічних питань. Отож не буду притримуватись жодної з існуючих позицій, а спробую внести, принаймні на мою думку, хоч якусь ясність. Розглянемо основні етичні установки: • Усвідомленість клієнтом його рішення про ініціалізацію консультування. • Конфіденційність. • Консультування близьких. • Сексуальні стосунки з клієнтом. Деякі завваги щодо етики усвідомленості клієнтом цілей та завдань консультування. Розмова з клієнтом про майбунтій процес. Окреслення основних базових установок, якими послуговується консультант. Обговорення сфери етичного в консультуванні. Все це потрібні акти на початку роботи. Важливо розуміти також їх обмеженість (а то й формальність). Щоб не вдаватись до трудного аналізу, спробую навести аналогію зі сфери, яка близька мені по духу. Уже доволі тривалий період між музикантами-практиками і музикантами-теоретиками йде неофіційна війна стосовно того, хто правий, і в кого є легітимніші позиції. Направду, коли говорити про музику, виникає відчуття ніби працює патологоанатом. А музика тут виступає об?єктом дослідження. Десь такий ефект, якби перед концертом розповіли що будуть грати (так воно і відбувається, правда тут, як і в усіх аналогіях, є одна погрішність: музиканти-меломани знають музику яку йдуть слухати, а от клієнти, можливо, вперше користуються подібного роду послугою). Звичайно, такий анонс потрібний, але про рівень його інформативності слід судити з наведеного прикладу. “Конфіденційність закінчується там, де починається загроза чиємусь життю” — то кому ж допомагати? Клієнту чи правоохоронним органам? Питання не такі прості як видастся на перший погляд. І справа тут навіть не в індивідуальних преференціях консультанта. У філософському контексті проблема виглядає як така, що зачіпає соціальний устрій і претендує на право його перекроєння. Що я маю на увазі?.. Екзистенціалісти, безумовно б, віддали перевагу варіанту збереження таємниці. Та якшо задуматись над причиною виникнення антагонізму, то з невеликим інтелектуальним зусиллям, можна добачити її корінь у одвічній боротьбі соціального і індивідуального. Гадаю, консенсус можливий тільки за умови, коли суспільний устрій стане фракталом індивідуальному. Щодо консультування близьких (аж до секс-партнерства), то вирішення питання напряму детермінується етичним кодексом. Тож апелювати можна хіба до його правомірности.
1 коментар